П’ять років тому в афіші Молодого театру з’явилася нова назва – «Сталкери». Вистава відразу ж привернула до себе увагу: зірковий склад, актуальна тема, постановник – один із найперспективніших молодих режисерів Стас Жирков. На той час він очолював театр «Золоті ворота», який саме перебував у стані реорганізації, тож гостинність Андрія Білоуса була тоді не лише похвальною, але й доречною. За п’ять років вистава за п’єсою Павла Ар’є пройшла справді величезний шлях: з прем’єрних показів і завжди вона користувалася величезною популярністю у глядачів, побувала на гастролях в Україні, Польщі, Чехії, Німеччині, брала участь у численних фестивалях, двічі була відзначена премією «Київська пектораль»… Сьогодні у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, до репертуару якого нині належать «Сталкери», мав відбутися показ, а після – неформальна частина з акторами та друзями театру. На превеликий жаль, у ці плани втрутився карантин… Але «Театрально-концертний Київ» вирішив нагадати про цю дату – адже йдеться про одну з найцікавіших постановок новітнього українського театру – і поспілкувався з режисером Стасом Жирковим.
- Для вас – це знакова вистава? Адже після неї про режисера Стаса Жиркова заговорили гучно і впевнено.
- «Сталкери» для мене – одна з етапних вистав. Власне, як і для багатьох залучених у цю постановку. До цього я досить тривалий час хотів попрацювати з Ірмою Вітовською, ми багато з нею про це говорили. У виставах «Любов людей», «Потрібні брехуни», які я до того випустив у Молодому і де працювала Ірма, такої нагоди не випадало. Але вона про ці спектаклі відгукувалася досить компліментарно. Сам я надзвичайно нею захоплювався і у мене було стійке відчуття, що режисери бачать, насамперед, комедійну актрису, а Вітовська має значно більший потенціал і здатна втілювати на сцені значно серйозніші ролі. Що потім підтвердилося у виставі «Сталкери», де вона зіграла 86-річну Бабу Прісю, а згодом і у фільмі «Мої думки тихі». Мені приємно, що і я до цього долучився. З приводу Віталіни Біблів – та ж історія. Я розумів, що за цією маскою клоунеси – людина, яка страждає, має певні проблеми, комплекси, мрії… Її також хотілося розкрити з іншого боку. Водночас комедійний досвід акторок для мене також був дуже важливий, мені здається, що трагедію не можна ставити, як трагедію. А комедію – як комедію. Завжди мусиш шукати баланс.
- Разом із уже досить популярними акторами – Ірмою Вітовською, Віталіною Біблів, Олексієм Нагрудним – на сцену у цій виставі вийшов учорашній студент Дмитра Богомазова…
- Так, Влад Писаренко. Надзвичайно синтетичний актор, який за ці п’ять років виріс у справжнього професіонала і є одним із найцікавіших молодих акторів українського театру. Він віртуозно володіє своїм тілом. При всьому цьому йому властива комедійність. А згадаймо величезний монолог, коли його Вовчика у «Сталкерах» підстрілюють – і трагедії цього героя також віриш… Влад Писаренко завжди готовий до роботи, до експериментів, за цей час він попрацював з багатьма класними режисерами – Тамара Трунова, Максим Голенко, Жюль Одрі, Євген Корняг … А чим більше актор попрацює з різними режисерами, тим більше матиме різних театрів у самому собі, адже, мені здається, актора формують режисери… Ще один факт на користь його професіоналізму – Олексій Лісовець, працюючи вже стільки років у цьому театрі і знаючи прекрасно всіх акторів, у свої «Токсини» запросив Дмитра Олійника і Влада Писаренка, які лише прийшли в трупу. Хоча ми з Тамарою Труновою взагалі не диктуємо і не рекомендуємо, якому режисерові яких акторів брати у свої постановки.
- А скільки разів ви переглянули «Сталкерів» за ці 5 років?
- Не менше тридцяти разів точно. Свої вистави дивитися не просто. Мабуть, як і багатьом іншим режисерам… Мені важко, бо я все це знову переживаю разом з акторами. Власне, як і на репетиціях, де я рідко сиджу і мушу бути з акторами в тому ж ритмі, на тій же хвилі. Мені важко просто фізично, після вистави таке почуття, ніби це я її відіграв, навіть крепатуру відчуваю.
