Zoom-вистава театру «Актор» «Містер Батерфляй» забезпечила собі високий градус зацікавленості задовго до прем’єри. І навіть спровокувала у професійній спільності потужну течію проти насилля в театрі, здетоновану листуванням режисера Слави Жили з можливими партнерами, яке було оприлюднено актрисою Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Оксаною Черкашиною. Якщо раніше «Актор», анонсуючи свої прем’єри, відверто орієнтувався на зіркові прізвища в афіші, то за такої ефективної з комерційної точки зору піар-компанії на цю виставу неодмінно звернули би увагу навіть за відсутності у її віртуальній програмці Олексія Вертинського. (Якому у постановці дісталася роль такого собі Карабоса-Барабаса, що сидить у костюмерній і смикає за умовні ниточки героїв, задаючи вектор самій виставі. Хоча офіційно його роль називається Модератор).
Варто визнати, що в самій ідеї zoom-вистави апріорі закладена чимала доза авантюри. Відсутність сцени, спільної концептуальної декорації, відчуття партнера і глядача, можливі технічні збої – об’єктивні умови, які змусять сто разів подумати, перш ніж узятися за такий проєкт. Режисер Слава Жила підстрахувався, звернувшись до вдячної з точки зору глядацького сприйняття п’єси Жорді Гальсерана «Метод Гронхольма». Яка хоч і написана менше двадцяти років тому, але не є новою для нашого театрального простору і ще пару років тому йшла, приміром, у Молодому театрі. До того ж, її структура прекрасно проєктується на zoom-формат: четверо претендентів на посаду в ІТ-компанії проходять співбесіду, яка, за логікою і задумом режисера, цілком може відбуватися в режимі відео-конференції. Компанія також була підібрана згідно вимог жанру: ефектна дівчина з глибоким декольте, простак-ботанік в окулярах з блакитною оправою, представник сексуальних меншин не без почуття гумору ( «я голубий, як у Макса окуляри») і такий собі свій у дошку хлопець з претензіями на образ мачо, занадто емоційний та нервовий. Усі вони отримали завдання переконати обраних глядачів у тому, що вони мусять виконати їхнє прохання. (Чесно кажучи, були великі підозри, що це пересічні глядачі і вони таки справді обрані випадково, але будемо вважати, що я помиляюся).
Завдання потребували від виконавців, щонайперше, розкутості: розбити чашку, розірвати на собі футболку, випити склянку вина (вина у чоловіка не виявилося, він з готовністю пив горілку), оголити груди (одна дівчина відмовилася, зате інша без проблем постала перед монітором топлес)… Паралельно герої провокували публіку по свій бік екрану поміркувати на тему. Приміром, тримаючи в пам’яті подробиці гучні обговорення насилля в театрі, Жила запропонував глядачам відповісти на питання, чи є оголені жіночі груди об’єктивізацією жіночого тіла? Більшість відповіли «ні»…
Підсумовуючи, мушу визнати, що місцями було весело. Але водночас про такі вистави як про повноцінний театральний продукт говорити не доводиться. Протягом усього перегляду не полишало відчуття, що ти слідуєш за реаліті-шоу… А під кінець здалеку навіть почулася знаменита фраза Рудольфа з фільму «Москва сльозам не вірить» про те, що скоро нічого не буде – ні кіно, ні театру, в якій слово «телебачення» було зловісно замінено на слово «zoom».
Добрими ліками від таких навіювань є новини про те, що театри починають запрошувати глядачів до справжніх глядачевих залів. А експеримент під назвою «Містер Батерфляй» Слава Жила обіцяє незабаром повторити. Слідкуйте за афішами і пам’ятайте, що це новий досвід, який обов’язково увійде в історію українського мистецтва як спроба театру залишатися зі своїм глядачем навіть за умови жорсткого карантину.
