«Лис Микита». Вистава-прецедент

Твори українських композиторів у зведеній афіші українських оперних театрів наразі залишаються у меншості. Факт, який не може не засмучувати, навіть зважаючи на захват від шедеврів світового мистецтва, які у цій афіші домінують давно і справедливо. Тож поява музичної вистави українського автора в репертуарі того чи іншого оперного театру нині сприймається як певна сенсація. Прем’єра ж «Лиса Микити», що відбулася нещодавно у Львівській опері, – сенсація в квадраті. Адже ще на рівні ідеї та анонсування майбутня постановка отримала визначення «спектакль-прецедент»: уперше за майже двадцять років театр замовив оперу композиторові, в основі лібрето – однойменна казка Івана Франка, її позиціонували як виставу для сімейного перегляду (що для оперного жанру, аудиторія якого, зазвичай, це або дорослі, або ж діти, нехарактерно), а сама постановка мала стати частиною мистецької стратегії «Український прорив», яку минулоріч ініціював генеральний директор-художній керівник Львівської опери, режисер «Лиса Микити» Василь Вовкун. Визначаючись із музичною концепцією вистави, композитор Іван Небесний вирішив, що за формою вона буде досить об’ємною, тут переплітатимуться різні стилі, кожен персонаж казки-поеми матиме свою музичну характеристику, а поряд із традиційними оркестровими інструментами у спектаклі звучатимуть також трембіта, дримба, колісна ліра.
Українська казка в Львівській опері отримала досить несподіване втілення. У незвичну ауру глядач потрапляє, щойно зайшовши до глядачевої зали. Адже відразу прикипає поглядом до сцени: декорації гіпнотизують, випромінюючи світло, наче літній ліс, пронизаний променями сонця, через увесь сценічний простір – коло, мов символ того, що у все у цьому світі має здатність повторюватися. З початком вистави відзначаєш і прикладу функцію вбрання сцени авторства Тадея Риндзака – деякі герої виходять з печери, обладнаної в глибині сцени. Найцікавіший елемент в костюмах персонажів (художниця – Ганна Іпатьєва) це головні убори-маски у формі силуета того чи іншого звіра, зігнуті з дроту. Які, з одного боку, допомагали безпомилково ідентифікувати певного героя, а з іншого демонстрували, що модернові вкраплення, яких так бояться більшість художників оперних театрів, доречні і у класичних творах також. Якщо вони, звісно, виконані талановито, виглядають органічно і працюють на загальну ідею вистави.
Певним випробуванням і професійним викликом стала ця робота для солістів театру. Адже це оригінальний твір, світова прем’єра, а місія першопрохідців завжди була хоч і почесною, але непростою.
«Досвід роботи над такими виставами у мене вже є, раніше я працювала з Василем Володимировичем над оперою «Коли цвіте папороть», – розповідає Людмила Осташ, виконавиця ролі Мавпи Фрузі. – І, приступаючи до цієї постановки, розуміла: має вийти щось нестандартне, це не буде опера у класичному форматі, до якої ми звикли. Для мене певна складність полягала у тому, що потрібно було підготували персонаж, який у цій історії відіграє помітну роль, але на сцені він присутній досить мало. І за той незначний проміжок часу потрібно дати зрозуміти глядачеві, що це за образ, зробити так, щоб він запам’ятався і щоб з його допомогою публіка краще сприймала сам перебіг сюжету та власне ідею вистави. Було складно, але й цікаво. Щодо нашої аудиторії… Це звісно, казка, і діти, які в залі, бачать казку: на сцені звірята, відбуваються якісь події… Дорослі ж у цій же історії побачать інші моменти і сприйматимуть її уже через текст і підтекст. Зараз, коли передається просто сюжет, «голий» текст і «голі» події, то таке мистецтво не цікаве ні акторам, ні публіці. Тенденції сучасного мистецтва такі, щоби давати можливість публіці самій щось зрозуміти і додумати, прочитати між рядків, зробити власні висновки. У нас фантастичні декорації, фантастичне світло, працювати надзвичайно цікаво. З вистави до вистави наша казка лише нарощуватиме м’язи, адже прем’єрні хвилювання вже минають, з’являється свобода творчості… Взагалі опера – це живе мистецтво. Не буває двох однакових вистав і в цьому її чарівність».
«Для мене це справді новий досвід, а тут ще в мого героя дуже багато тексту, – ділиться своїми враженнями від роботи Олег Лановий (Лис Микита). – Є такі моменти, коли ти навіть не встигаєш перевести подих. Комусь ця вистава місцями нагадуватиме мюзикл, комусь навіть реп, але й у цьому також щось є. Дорослі, хто пам’ятає «Лиса Микиту», прочитають цю історію з позиції свого досвіду, наших реалій… Люди, які дориваються до влади, втрачають людську подобу, люди, одержимі грошима, перетворюються на хижаків – хочеться більше і більше… У нас навіть є сцена бою, її вигадали режисер Василь Вовкун та хореограф Марчелло Алджері, на цю сцену була написана музика. Як для оперного жанру це надзвичайно динамічний епізод, добре, що після нього можна було перевести подих, бо це збиває дихання. В опері бувають рухливі сцени і для цього потрібно бути готовими, але все одно я ж не Брітні Спірз (посміхається)».
Перші прем’єри «Лиса Микити» не лише потішили львівську публіку, але й отримали чудові відгуки від професіоналів. Тож паралельно з тим, як ця вистава додаватиме з кожним новим показом, шанувальники театрального туризму з інших міст можуть планувати свої подорожі, зважаючи на афішу Львівської опери. Аби особисто пересвідчитися в тому, що сучасна українська опера має своє обличчя і величезний потенціал.