75 років тому свій гучний шлях у світовий театр почав «Трамвай Бажання», велика п’єса ХХ століття авторства Теннессі Вільямса. Працювати над текстом драматург розпочав 1945-го в Чикаго. Згодом продовжив роботу в Новому Орлеані, обговорюючи з режисером Елія Казаном розподіл у майбутню виставу. 1947-го робота над п’єсою була завершена, і згодом автор отримав за свій «Трамвай…» престижну Пулітцерівську премію.
Протягом серпня 2020-го в умовах карантинної реальності та відповідних обмежень у Київському театрі імені Івана Франка в атмосфері інформаційної утаємниченості тривають репетиції українського «Трамваю Бажання» (новый переклад п єси від Тетяни Некряч).
Режисер вистави Іван Уривський розповів «ТКК» про особливості нового сценічного твору, а також повідомив про своє рішення залишити посаду головного режисера Одеського театру імені Василя Василька. За словами режисера, на даному етапі йому запропонували долучитися до створення декількох театральних проєктів, від яких неможливо відмовитися, бо матеріал вельми привабливий, а розривати себе між різними містами було би нечесно ні перед Одеським театром, ні перед самим собою.
Тому Іван і натякає образно, що зараз його маршрут пролягає з Одеси до Сполучених Штатів Америки.. В Новому Орлеані розгортаються драматичні події «Трамваю Бажання». А в Нью-Йорку на нього чекає легендарна Квітка Цісик: сценічну фантазію про золотий голос української діаспори у США режисер розробляє на замовлення відомого американського продюсера…
Отже, три монологи режисера про різні проєкти…
Про американський «Трамвай…»
Зараз ми в процессі творення «Трамваю Бажання», тому поки більше запитань, ніж відповідей стосовно п’єси і майбутньої вистави.
П’єса Вільямса доволі складна, психологічно напружена, наповнена тонкими символами, підтекстами і якоюсь загадковою підводною течією.
Текст мене притягує тим, що тут я зараз не можу дозволити собі робити те, що робив у своїх попередніх виставах.
Сам текст та вирішення простору, яке ми знайшли з художником Петром Богомазовим, доволі незвичне для мене, але в цьому і є цінність театру – рухатися новими творчими шляхами, бо так цікавіше жити.
«Трамвай Бажання» – це історія про складних людей у складних обставинах, про складну родину… Тому вона завжди буде затребувана театрами. А які саме лінії п’єси зробимо більш випуклими у майбутній виставі – на даному етапі сказати складно. Там є і тема насильства, і тема кохання, і тема протистояння крихкого ідеального світу іншому світу – жорстокому, брутальному. Історія Бланш Дюбуа зараз дещо співзвучна з моїми сприйняттям світу і це активно пульсує у моїх думках. Бланш – ЛЮДИНА, яку складно зрозуміти і з якою важко потрапити на одну хвилю, така людина притягує і відштовхує водночас, рухаючись, наче конатоходець, по своїй лінії життя. Здається, вона вже майже впала, але однак ще тримає рівновагу.
У нас є дві чудові і різні актриси на роль Бланш, дві Тетяни (Тетяна Міхіна і Тетяна Шляхова – Авт.), які зараз і працюють над цим образом, вони перебувають у постійному пошуку, кожна зі своїм досвідом, зі своїм сприйняттям цієї фатальноі жінки. І це круто, це мені дає два різних погляди на містичну постать Блан.
І все-таки вистава буде одна, але, звісно, сподіваюся, з різними нюансами і підтекстами. В цьому є певна магія роботи з двома талановитими складами (у виставі задіяні Дмитро Рибалевський, Михайло Кукуюк, Дмитро Чернов, Олександр Печериця, Віра Мазур, Світлана Косолапова, Віталій Ажнов).
Узагалі в знаменитій п’єсі майже всі герої з дуже непростими особистими історіями – Стелла, Стенлі, Мітч. Нам є що шукати, є де копати, є над чим помучитися. Але це щастя, що зібралася гарна компанія, з якою творчий процес можна реалізувати з натхненням, отримуючи задоволення від співтворчості.
Про уявну зустріч Квітки Цісик та Володимира Івасюка
Україно-американський театральний проєкт про Квітку Цісик та Володимира Івасюка – теж серйозний виклик для мене. Я завжди мав справу з державними театрами, а тут незалежний міжнародний арт-проєкт. Сама ідея дуже захоплива. Зараз багато байопіків виходить на світових екранах та на сценах, безліч п’єс написано про відомих творчих особистостей, багато є вистав. Але історій про людей, які є вагомою частиною української культури, на жаль, обмаль. Тому арт-проєкт про Квітку та Івасюка дуже потрібний Украініі.
Ідея проєкту належить відомому американському продюсеру Алексу Гутмахеру, який народився в Одесі. Він і запросив мене до співпраці над такою цікавою і відповідальною сценічною історією. Алекс – великий подвижник і популяризатор творчості Квітки, як у США, так і в Україні.
У п’єсі, яку написала молода талановита українська драматургиня Марина Смілянець, є багато точних біографічних моментів про Квітку та Івасюка, але в реальності самої зустрічі, як такої, Квітки та Івасюка не було. Тому п’єса – це художня версія такої зустрічі. Твір так і називається «Два Голоси, УЯВНА Зустріч». І це дуже важливий момент, який дає нам неоране поле для творчоі фантазії. Адже, можливо, вони зустрічалися у снах Квітки після того, як Івасюка вбили у лісі під Львовом?.. Зараз триває підготовчий період арт-проєкту, сподіваюся, згодом нашу команду чекає цікавий і непростий шлях відкриття двох унікальних особистостей української культури – Квітки Цісик та Володимира Івасюка. Мистецтво театру дозволяє уявляти навіть ті зістрічі геніїв, яких насправді не було. Бо генії можуть зустрічатися у мріях, фантазія, снах, невідправлений листах…
Творча команда чудова : Євген Нищук (Івасюк) , Вікторія Васалатій (Квітка Цісик) , а також Ганна Снігур (Леся) , Михайло Матюхін (Рома) художниця Тетяна Овсійчук, хореограф Павло Івлюшкін, драматург Марина Смілянець…
Сподіваюся, світлі душі Квітки та Володимира, відчуваючи щирість наших намірів, допоможуть нам у подальшій відповідальні роботі, яку, ми мріємо про це, могли би побачити і українські глядачі, і українська діаспора на різних континентах… Бо і там ці Два Голоси є рідними.
Більше про проєкт ні слова зайвого. Теба слухати їхні пісні і шукати ключі до їхніх сердець.
Оскільки вистава буде пов’язана з музикою, то, звісно, нам не обійтися без живого звуку. До речі, коли я вступав до театрального вишу, тона прослуховуванні виконував «Червону руту» Івасюка.
От такий був колись знак.
Про «Підступність і Кохання» в Одесі
В Одесі я пропрацював 5 років, і це це вже якась символічна цифра для мене, здається, кожні 5 років певним чином змінюється моє світосприйнняття, поступово змінюється, але пік приходить на п’ятиріччя.
В Одеському українському театрі був цінний і важливий творчий досвід для мене, я дуже люблю цей театр , люблю прекрасних людей, які працюють там. Люблю людей, з якими створював свої вистави («Тіні забутих предків», «Одруження», «Прекрасный Рогоносець», «Підступність і Кохання», інші…) Щиро вдячний кожному, хто був зі мною поруч у цей період, бо без потужної команди театру неможливо уявити існування моїх одеських вистав. Це дійсно був чудовий час, час нарощування м’язів, експерементів і становлення мене як режисера і як особистості.
Напевно, саме вистава «Підступність і Кохання» стала для мене переломною, коли закралися думки, що моя особиста історія в цьому прекрасному театрі скоро закінчиться. Це дійсно якась знакова і навіть містична вистава для мене, тому я і хочу, щоб вона залишилася тільки в спогадах, а не на сцені. Дуже вдячний українським критикам, які залишили після перегляду вистави цікаві рецензії, аналітичні матеріали. Хто знає, може «Підступність…» з часом сприйматиметься як вистава-легенда, яку не всі побачили, але про яку говорили. Це театр. Так буває.
Дуже тішуся, що Одеський театр імені В. Василька сьогодні є цікавим художнім місцем на мапі українського театру. Цьогоріч театру виповнюється 95 років, у нього непроста, але красива історія, і я вдячний долі за те, що став її краплиною.
Підготував Олег Вергеліс
