«Театрально-концертний Київ», промоніторивши знаменні театральні дати та подіі першого місяця весни 2020 року, виявив, що 9 березня святкує свій круглий (хоча і не такий солідний) ювілей надія і опора нового українського театру режисер Іван Сергійович Уривський. Йому виповнюється З0 років. На цю тему – ювілейний шкіц про пана режисера, який є моїм добрим другом та творчим однодумцем.
Здається, вже і не такий епохальний цей інформпривід.
Що то таке 30 літ у нашому вічному, як світ, театрі? Період п’янкої молодості та пошуку самого себе у темному, як ніч, сценічному лісі.
А з іншого боку, Мейєрхольд у свої 30 літ орав важким плугом заскорузлу цілину у театральній херсонській провінції та плекав надії спільних проектів з великою Комісаржевською. Інший тридцятилітній, Лесь Курбас, у свій молодий період воліє поставити на ноги Молодий театр у Києві та здійснити революцію у царині українського театру…
Одначе, у всякого своя доля і свій шлях широкий.
До того ж, герой нашого ювілейного шкіцу вже хто -хто, а точно не революціонер. Його рух у мистецтві українсько театру – то осмислений та поступальний шлях фантазії, інтуїції, чуттєвості, смислу та форми. Органічний еволюційний шлях. Навіть коли бере в роботу великий класичний текст, коли ставить не букву, а дух цього твору, то цурається радикалізму чи показної актуалізаціі. Мовляв, дух живе де хоче і коли хоче – чи то у 19 , чи то у 20 столітті… У кращих його постановках (на даний період) – порожній, але дієвий простір імені Пітера Брука, містична напруга, ніби в кадрі Девіда Лінча, емоційні крупні плани, ніби з творів Мунка чи Пінзеля, актриси люблять його за те, що завжди знайде для кожної бенефісний вихід і виграшну мізансцену, актори цінують його здатність розкривати у відомому – незвідане (як це сталося з Олегом Стефаном у «Перехресних стежках»).
Пригадую торішню весняну прем єру «Прекрасного Рогоносця» в Одеському українському театрі імені В.Василька. Незадовго до прем’єри за кулісами – лемент, галас. Помічниця режисера шукає пігулки та ще якісь ліки. Що там у вас трапилося? – перепитую їх. Виявляється, молодий пан режисер на грані нервового зриву. Через якийсь технологічний збій у роботі виникли проблеми з хором дзвіночків, що у фіналі втілюють романтичну, дзвінкоголосу хмару ілюзій, до якої прагне долетіти головний герой Брюно… Тоді я вкотре зрозумів, що вирізняє саме цього режисера від деяких його ровесників. Одержимість. Іноді навіть крайня форма фанатизму, коли справа стосується роботи, навіть мізерних деталей у такій роботі. Він миттєво відкидає усіляку дистанцію між творцем та його ж витвором. Буквально занурюється у своє видиво, доходячи до крайнощів педантизму. От тоді нерви, переживання, стреси, пігулки…Досі ще не навчився тримати розумну дистанцію між самим собою і власним сценічним твором. Така одержимість і цінна , і небезпечна інколи (бо іноді може призводити до саморуйнації , внутрішнього випалювання).
Тоді, в Одесі, пам’ятаю, за лаштунками «Прекрасного Рогоносця», вже я не витримав і увімкнув у собі шаленого Віссаріона Б.: «Ніякий ідеальний театр на світі не вартий коливань температури та стрибків тиску у творчої людини! Зберігши себе, збережеш і власну творчість, і власну виставу!»
Потім продовжив… Мовляв, талановитий-чесний режисер у нашому хворобливому театральному соціумі періодично має уявляти себе Хомою Брутом, окресливши навколо себе уявною крейдою магічне коло, щоби не пускати на свою внутрішню територію зайві нерви, зайву підступну гидоту (це, в основному, заздрісники), які будуть кліпати великими віями і руйнувати твій внутрішній світ…
Той світ , який іноді дуже важко (через муки та страждання) народжується на сцені…У деталі його світтєпису зараз впадати не буду, бо за останні роки наш режисер сформував навколо себе великий фан-клуб, який у соцмережах та у ЗМІ після кожної прем’єри детально описує фарби та римтми такого його творчого світу.
Іноді дивуються, мовляв, а чого це він, такий молодий, системно зациклений в театрі на великій класиці – Франко, Панас Мирний, Леся Українка, Кроммелінк, Вампілов, Коцюбинський, Чехов, Вільямс, а сучасні п’єси ніби демонстративно обходить? Дехто бачить за цим розумну кар’єру, стратегію та режисерську позу. А, на мій погляд, тут все простіше. Бо лише велика мета народжує велику сценічну енергію. Тому він і не зраджує великим класикам (сучасники почекають). І,очевидно, такий його вибір є важливим знаком Часу, що наша відносно молода режисура робить ставки не тільки на актуальне, соціальне, модне, а знову і знову повертається зіницями у вічну душу класики, не гвалтуючи її, а відчуваючи у ній сучасні болі, рими, ритми.
За свій особистий творчий період існування у театральній журналістиці мені доводилося не раз пригадувати одкровення класиків мхатівського реалізму, які говорили, що Театр – то не тільки храм, а ще й лазарет..
І в різних таких лазаретах мені зустрічалися і різні режисери-ескулапи. Терапевти, неврологи, сексопатологи, проктологи, костоправи… Різні. Якось подумав – а який медично-філософський напрямок втілює наш спільний друг Іван Сергійович?
Відповідь знайшлася миттєво.
Алхімік.
Він повертає на сцену алхімію творчості, витягує зі старих скринь якісь давні призабуті алхімічні рецепти творення сценічних сюжетів, ефективно задіявши символіку, світло, шепіт, стогін,крик і, звісно, правильну музику. Як, наприклад, в одеському «Одруженні». Коли музика Едварда Гріга дала твору Миколи Гоголя додатковий вимір, розкрила класичну п’єсу, як до нього її мало хто розкривав.
Так от про алхімію… Сама семантика терміну передбачає метафору ПЕРЕТВОРЕННЯ як спосіб отримання дорогоцінних металів, еліксирів, філософського каменю…
І, очевидно, суто інтуїтивно наш герой ступає на територію сценічного ПЕРЕТВОРЕННЯ (суто за Л.Курбасом), перетворюючи букву і дух тексту у філософський камінь, у несподіваний дорогий витвір. Його «Фрекен Юлія» – шлях перетворення аристократки в шекспірівську Джульєтту, а потім у відчайдушну лиходійку, згодом і на святу мученицю Жанну д’Арк. В гоголівському «Одруженні» його Наречена проходить шлях перетворень від янгола до демона, від бідноі маленької дівчинки до бідної великої України… У «Перехресних стежках» поява фантомного Антихриста перетворює всіх і кожного, а також світ довкола.
Алхімік – дефіцитна спеціалізація у режисерському відділі кадрів. Таких треба оберігати, підтримувати їхній ексклюзивний талант, розумно розгадувати їхні сценічні алхімічні ребуси.
Саме зараз наш ювіляр стоїть на зупинці «Площа Івана Франка», очікуючи на «Трамвай Бажання». Власне, не чекає, а налаштовує класичний вид транспорту на новітній маршрут разом з улюбленими франківцями.
Трамвай, як і режисура, це колія, з якої так просто не звернеш ні ліворуч, ні праворуч. Отже, треба рухатися, треба їхати до бажаноі зупинки «Успіх», про що не раз писав у своїх есеях сам Теннессі Вільямс.
Ідемо далі, думаємо про хороше! Гарної дороги!
Олег Вергеліс
